Петро Горбатенко: шлях історика з Лисянки до повного лицаря ордена Богдана Хмельницького

Лисянка, книжки і Революція гідності

Лисянка — невелике селище міського типу в Черкаській області, де в 1993 році народився Петро Горбатенко. Тут немає гучних столичних декорацій, зате є щільна пам’ять про козацьке минуле Центральної України. Саме ця пам’ять, а не абстрактний пафос, пізніше стане для нього внутрішнім компасом. У публічних розмовах він неодноразово пояснював: не «патріотичний порив із телевізора», а читання історії перетворило звичайного студента на людину, яка свідомо обрала зброю.

На початку 2010-х він навчався в Навчально-науковому інституті історії та філософії Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького. Спеціальність — історія. Це важливо не як рядок у резюме, а як ключ до його мови. Коли «Ролло» порівнює сучасну війну з Першою світовою, говорить про кільце навколо Донбасу чи згадує, що Німеччина 1918-го програла, стоячи на чужій території, він говорить як викладач, який звик бачити причинно-наслідкові ланцюги, а не гасла.

Революція гідності стала першим великим політичним випробуванням. Він був її учасником. Для покоління, якому тоді було трохи за двадцять, Майдан був не «подією в новинах», а межею, після якої держава або вистоїть як політична спільнота, або розсиплеться. За моїм досвідом роботи з біографіями добровольців 2014 року, саме ця межа найчастіше відділяє тих, хто потім пішов на фронт, від тих, хто залишився спостерігачем.

Типова помилка стороннього погляду — вважати, що студент-історик потрапив у «Азов» випадково, «за компанію». Насправді вибір підрозділу був світоглядним. Йому імпонувала дисципліна, внутрішня ієрархія і відчуття, що підрозділ будує не лише бойову одиницю, а певний тип воїна. Пізніше він назве це «військовою аристократією» — не в сенсі титулів, а в сенсі вимог до себе.

У 2015 році він таки закінчив університет. Диплом історика отримав уже після перших боїв. Це рідкісна розвилка: більшість однокурсників у той час писали курсові, він уже мав Широкине. Зв’язок із 2026 роком тут прямий: саме гуманітарна освіта допомогла йому пізніше говорити з цивільними жорстко, але аргументовано — про мобілізацію, про покоління 18-річних, про те, що суспільство не готове до повернення ветеранів.

2014–2015: перше покоління війни

У серпні 2014 року Петро Горбатенко опинився на сході України в складі батальйону «Азов». Йому було близько двадцяти одного. Це покоління, яке не встигло «відслужити строкову в мирний час» і одразу потрапило в іншу реальність: добровольчі формування, розмита логістика, відсутність єдиної штабної культури і водночас шалена мотивація.

Перший серйозний бій, про який він сам згадує публічно, — звільнення Мар’їнки. Далі — бої за Широкине і епізоди біля Іловайська. Широкинська наступальна операція 2015 року стала для нього першою великою державною відзнакою: медаль «Незалежність України» III ступеня. Окремо згадується нагрудний знак «За відзнаку у службі». Ці нагороди тоді ще не були «конвеєром великої війни». Їх отримували в умовах, коли сам факт організованого наступу українських добровольців виглядав майже неймовірним.

Практичний нюанс того періоду часто випадає з коротких новинних довідок. Студент-історик не розповів батькам, що пішов на війну. Родина дізналася з телебачення. Це типова мікроісторія 2014-го: молоді люди ховали рішення не зі страху осуду, а тому що не хотіли перекладати на близьких щоденний тягар очікування. У нашій практиці роботи з ветеранськими біографіями такі «мовчазні відходи» повторюються раз у раз.

Підводний камінь добровольчої фази — романтизація. Людина, вихована на книжках, легко може уявити війну як продовження національного міфу. Реальність Широкиного і Мар’їнки швидко ламає цю оптику. Після першого пострілу, як він пізніше скаже в іншому інтерв’ю, «всі плани руйнуються». Саме тут народжується його пізніший стиль командира: менше пафосу, більше збереження людей, інфільтрація замість лобового м’яса.

Зв’язок із сучасністю очевидний. Командири 3-ї штурмової бригади і 3-го армійського корпусу 2023–2026 років виросли не з кабінетних академій мирного часу, а з цього «першого покоління». Петро Горбатенко — один із тих, хто проніс досвід 2014–2015 крізь вісім відносно «тихих» років і не випав із війни, коли вона стала тотальною.

Між двома війнами: диплом, охорона і внутрішня пауза

Після диплома 2015 року він якийсь час працював в охоронній фірмі. Цей епізод у коротких замітках виглядає як випадковий. Насправді це важливий місток. Багато добровольців першої хвилі після Мінська опинилися в підвішеному стані: фронт не закінчився, але й повноцінного повернення до цивільного життя не сталося. Охоронна робота давала дисципліну, зброю в легальному полі і час подумати, чи війна була епізодом, чи професією.

Для історика така пауза особливо гостра. Можна було піти в школу, архів, аспірантуру. Він обрав інше. У публічних виступах пізніше прозвучить формула: «хочеться життя, а не існування». Цивільна рутина після Широкиного здається не безпекою, а зменшенням масштабу. Це небезпечна психологічна пастка: людина починає міряти мирне життя фронтовими категоріями. Водночас саме ця пауза не дала йому «законсервуватися» в міфі 2014 року.

Приклад перший: частина побратимів пішла в політику або медіа. Приклад другий: частина вигоріла і відійшла. Приклад третій — шлях Горбатенка: залишитися в орбіті силового середовища, не розриваючи зв’язок із «Азовом». Коли в лютому 2022-го знадобиться швидко збирати полк спеціального призначення, саме такі люди стануть кістяком. Не «новачки з військкомату», а ті, хто вже знає, як тримається штурмова група.

Типова помилка біографів — пропускати ці сім років як «нецікаві». Без них незрозуміло, чому в 2022-му він опиняється не просто «знову на фронті», а біля витоків окремого полку. Сучасний вимір 2026 року тут теж є: штабний офіцер корпусу, який вміє говорити і про неокозацтво, і про дронів, і про фрапучино цивільного тилу, формувався саме в цій щілині між двома війнами.

Емоційний акцент цього періоду — тиша. Не героїка, не штурм, а питання, чи має право історик жити звичайним життям, коли на сході досі стріляють. Відповідь він дав не словами, а тим, що в перший день великого вторгнення знову був серед своїх.

Мощун, Київ і друге народження «Азову»

З першого дня російського вторгнення Петро Горбатенко був на обороні Києва. Ключова точка — село Мощун. Це один із найжорсткіших епізодів битви за столицю: ліс, річка Ірпінь, постійні штурми, робота малими групами проти колони, яка мала пробити шлях на Київ. Він пізніше скаже формулу, яку важко забути: ніхто з них не збирався вижити, вони йшли в останній бій за Київ.

Практичний сенс Мощуна для його командирської біографії — швидкість рішень. Не штабна гра на мапі, а утримання клаптика землі, від якого залежить, чи зайде ворог у столицю. Тут відточується те, що в 2023-му під Бахмутом назвуть інфільтрацією: просочування, знищення, а не парадний наступ «стіна на стіну».

На початку березня 2022 року формується окремий полк спеціального призначення «Азов» у складі Збройних сил України. Горбатенко стоїть біля витоків цього процесу і невдовзі очолює 1-й загін ССО «Азов». Це вже не добробат 2014-го. Це спроба вшити добровольчий хребет у державну армію, зберігши культуру підрозділу. Підводний камінь очевидний: частина суспільства досі міряє «Азов» міфами 2014–2015 років, тоді як на полі бою це вже інша машина.

Була й спроба деблокади Маріуполя. Вона не дала бажаного результату в повному обсязі. У розмові з Наталією Мосейчук він відповів на критиків сухо: хто вважає результат недостатнім, хай покаже, як зробити краще. Це характерний тон «Ролло» — без самовихваляння і без покаяння перед диваном.

У 2026 році цей епізод читається інакше, ніж у березні 2022-го. Мощун став частиною національного канону оборони Києва. Для Горбатенка він лишився чимось особистішим: точкою, де історик остаточно перестав бути «колишнім студентом, який воював», і став командиром, від рішень якого залежать чужі життя щодня.

Херсон, Запоріжжя, Бахмут: як формувався стиль штурмовика

Після Київщини шлях 1-го загону проліг на Запорізький і Херсонський напрямки. Петро Горбатенко брав участь у звільненні Херсона восени 2022 року. Потім — Бахмут, місце, яке надовго стало візитівкою 3-ї окремої штурмової бригади. Після реформування ССО «Азов» він очолив 1-й штурмовий батальйон уже в логіці 3 ОШБр і 3-го армійського корпусу.

У червні 2023 року в розмові для LIGA.net він описав тактику під Бахмутом без прикрас: інфільтрація, знищення, штурми. Бійці просочувалися в російські тили, «вагнерівці» тікали в паніці, українські групи добу працювали в глибині ворожих позицій. Водночас він відмовився знецінювати противника: армія Росії — серйозний ворог. Ця подвійна оптика рідкісна. З одного боку — гордість за своїх. З іншого — твереза оцінка, без якої штурмовий батальйон швидко перетворюється на м’ясорубку.

Конкретний кейс: робота малими групами замість масованого лобового удару. Інший кейс: ставка на збереження бійця. «Ми не жаліємо бійців, а бережемо їх» — так звучала одна з його публічних формул 2023 року. Третій приклад — лекційна кімната в підвалі на Донбасі, де перед виходом на завдання людей не «заводять кричалкою», а вчать. Освітянин у камуфляжі тут не метафора, а метод.

Типові помилки зовнішнього спостерігача: або обожнювати штурмовиків як суперлюдей, або звинувачувати їх у жорстокості методів. Реальність Бахмута 2023-го лежить між цими полюсами. Дрони вже «вбивають романтику», медицина стає такою ж зброєю, як автомат, а штабне планування вирішує більше, ніж особиста хоробрість одного комбата.

До 2026 року цей досвід масштабується. Бригада зростає до корпусу. Горбатенко переходить від безпосереднього комбата до начальника штабу — заступника командира. Це інша відповідальність: не тільки «я веду групу», а «я відповідаю за те, як сотні й тисячі людей входять у бій». Саме тут історик і штурмовик остаточно зрощуються в штабного офіцера.

Голос комбата: мобілізація, покоління і прірва з тилом

У 2023–2025 роках Петро Горбатенко став одним із найпомітніших публічних командирів 3 ОШБр. Інтерв’ю Мосейчук, «Українська правда», «Рандеву», Армія TV, канал «ДВІЖ» — скрізь той самий голос: твердий, іноді різкий, завжди з історичними паралелями. Він не грає роль «доброго героя для вечірнього ефіру».

Найбільше шуму наробила його позиція щодо мобілізації 18-річних. Комбат, який сам пішов на війну студентом, вважав, що воювати має молодь. Хвиля критики була передбачуваною. Для частини суспільства це прозвучало як заклик «віддати дітей». Для нього — як історична норма великої війни: саме молоде покоління несе основний тягар, якщо держава хоче не імітувати спротив, а вистояти.

Друга лінія — прірва між фронтом і тилом. У 2025 році він прямо сказав: цивільні недооцінюють у роботі військових усе — дружбу, побратимство, жертовність. Щоб зрозуміти військового, треба ним стати. Суспільство, на його думку, не готове до повернення бійців. Це вже не розмова про штурм. Це розмова про те, якою буде Україна після 2026-го, коли корпус ще воює, а міста живуть у паралельному ритмі кав’ярень і фрапучино.

Третя лінія — концепція неокозацтва і «інформаційного кодла». У великому інтерв’ю Армія TV 2025 року, вже як начальник штабу третьої штурмової, він говорив про розширення до корпусу, про те, як інформаційне середовище ламає військових, і про те, навіщо армії внутрішня культура, а не лише техніка. Дрони забрали романтику. Залишилися дисципліна, медицина, штаб і питання, чи не перетвориться військо на хашар.

Практичний нюанс для читача 2026 року: публічний командир завжди ризикує. Кожне слово можуть вирвати з контексту. Горбатенко цей ризик приймає. Він воліє бути незручним, ніж декоративним. У цьому сенсі історик знову перемагає піарника.

Таблиця не замінює біографію. Вона лише показує, як змінювався фокус: від конкретного окопу до питання, яким має бути українське військо, щоб війни врешті не було взагалі. Саме цю думку він озвучував, говорячи про будівництво Збройних сил.

Нагороди, звання і що означає «повний лицар» у 2026 році

Станом на вересень 2026 року Петро Горбатенко — майор. Нагороди складаються в рідкісну для його покоління вертикаль. Медаль «Незалежність України» III ступеня за Широкине. Медаль «За військову службу Україні» від 14 березня 2023 року. Далі — три ступені ордена Богдана Хмельницького: III ступінь 4 серпня 2023-го, II ступінь 30 серпня 2025-го, I ступінь 14 березня 2026-го за указом Президента №237/2026.

Орден Богдана Хмельницького — військова державна нагорода за особливі заслуги в захисті суверенітету. Повний лицар означає, що людина має всі три ступені. У публічному полі Черкащини це прозвучало як подія місцевої гордості: випускник ЧНУ, уродженець Лисянщини, командир, якого земляки впізнають за позивним «Ролло». Університет окремо підкреслив: тепер він повний лицар ордена.

Важливо не змішати символіку з магією. Орден не «робить» командира. Він фіксує вже зроблений шлях. I ступінь 2026 року — це оцінка не одного епізоду, а сукупності: Мощун, Херсон, Бахмут, штабна робота корпусу. Формулювання указу стандартне: особиста мужність, захист територіальної цілісності, самовіддане виконання обов’язку. За стандартною формулою стоїть нестандартна біографія студента, який не вийшов із війни дванадцять років.

Підводний камінь нагородної системи великий війни — інфляція сенсів. Коли відзнак багато, суспільство перестає розрізняти вагу. Саме тому повний кавалер ордена Богдана Хмельницького все ще читається інакше, ніж чергова медаль. Це сходинка, яку проходять одиниці. Для Черкащини 2026 року Горбатенко став одним із тих імен, через які університетська історія і фронтова історія змикаються в одній особі.

Окремо варто згадати згадки про Університет Григорія Сковороди в Переяславі: частина регіональних матеріалів називає його також випускником цього закладу. Базова підтверджена освіта — диплом історика ЧНУ 2015 року. Для розуміння людини цього достатньо: він мислить історичними конструкціями і не соромиться цього на камеру.

Ким він є для України 2026 року

У 2026 році Петро Горбатенко — уже не «комбат із Бахмута» в вузькому сенсі новинного рядка. Він штабна ланка 3-го армійського корпусу, людина, яка бачила добробат, полк ССО, штурмову бригаду і вихід на корпусний рівень. Це рідкісний наскрізний досвід. Багато офіцерів знають лише одну з цих фаз. Він знає всі.

Для Черкащини він — доказ, що з районного селища і університетської аудиторії виростають командири великої війни. Для «Азову» і 3 ОШБр — один із носіїв внутрішньої культури, яку він сам називає аристократією нового покоління. Для цивільних — незручний співрозмовник, який не голубить вухо розповідями, ніби фронт і тил уже навчилися чути одне одного.

Практичний урок його біографії для молодших командирів 2026 року такий: освіта не заважає штурму, якщо вона не лишається позою. Історик, який вміє тримати групу в тилу ворога, корисніший за «чистого силовика» без мови й рефлексії. Другий урок: публічність командира — це теж поле бою. Третій: нагорода має сенс лише тоді, коли за нею стоїть довга, перевірена черга рішень, а не один вдалий кадр.

Альтернативний сценарій його життя легко уявити. Школа, архів, викладання історії козаччини в Черкасах, тихі тексти про Хмельниччину. Він цей сценарій відкинув ще 2014-го. Інший сценарій — залишитися вічним польовим комбатом і не піти в штаб. Він і цей шлях пройшов лише як етап. Корпусний рівень 2025–2026 років вимагає вже не лише особистої хоробрості, а вміння будувати систему, «щоб війни не було взагалі».

Петро Горбатенко «Ролло» лишається фігурою живої війни, а не музейної полиці. Лисянка, Мощун, Херсон, Бахмут і указ №237/2026 складаються в одну біографію. Її варто читати уважно: не як святцеву листівку, а як карту того, якою ціною Україна вирощує своїх командирів між 2014 і 2026 роками.